?

Log in

No account? Create an account

Previous Entry

 Ця стаття змінила і моє життя, і мою професію. У 1994 році співробітниця, Людмила Миколаївна, попросила зробити комп’ютерний набір статті її чоловіка, Павла Олександровича Максимова. Чоловік її був лікарем від Бога, а у вільний час захоплювався палеографією, мистецтво- та літературознавством. В статті досліджувалися буковинські пісні і доводилось їхнє не фольклорне, а авторське походження. Це дозволило зробити атрибуцію цих пісень як творів галицько-буковинської літературної школи XII–XIII ст., відомої по таких шедеврах, як "Слово о полку Ігоревім", "Молєнiє Да­­нiї­ла Заточника”", "Слово про загибель Руської землі". Тобто цим пісням по 800 років, і вони збереглися в народній пам’яті без спотворень.  Це настільки мене вразило, що я пішов знайомитися з Павлом Олександровичем. Нажаль, тоді в Україні був повний занепад видавничої справи, надрукувати це десь в часописі було не реально, а дві сторінки в університетському віснику коштувало торбинку купоно-карбованців. І тоді я вирішив видавати свій науковий гуманітарний альманах. Назвали ми його «Галицько-буковинським хронографом». Перше число вийшло в кінці 1996 року, де, власне, і було надруковане це дослідження, а в 1997 році я заснував власне видавництво і звільнився з СКБ.
мпа.jpg

П. О. Максимов
УДК 418.1:398.87                     
Галицько-буковинська лiтературна  школа
 ХII–ХIII ст.
Галицька держава ХII–ХIII ст. була визначним центром європейської культури. Саме тут iснувала лiтературна школа, що мала у своєму доробку такi вiдомi шедеври, як “Молєнiє Да­­нiї­ла Заточника”, “Слово про загибель Руської землi” i “Сло­во о полку Iгоревiм”. Лiтературнi осередки мiстилися не тiль­ки в Галичi, але й на Буковинi та у Молдовi. Подальша iсто­рич­на доля цих земель склалася по-рiзному. Отож, щоб не втратити пам’ять про те, що багато творiв було написано i збе­ре­же­но не тiльки на Галичинi, але й на Буковинi, а також з огляду на ви­значний внесок су­час­них буковинських фiлологiв та iсторикiв  у до­слiд­ження галицької культурної спадщини цiй лiтературнiй школi було надано назву галицько-буковинської. Зараз корпус творiв, галицько-буковинське походження яких науково дове­де­но, скла­дає 23 назви. Зауважимо також, що цi пам’ятки збереглися не тi­ль­ки у рукописах, але i як фольклорнi твори лiтературного по­ход­­жен­ня. Звичайно, подання кожного з цих шедеврiв потребує науково обґрунтованої атрибуцiї i тексто­ло­гiчної розвiдки. Маємо намiр послiдовно ознайомити  читача з цими перлинами галицької культурної спадщини.
I. Буковинськi iсторичнi пiснi  епохи князя
Володимира Ярославовича Галицького
(1187–1198 рр.)
“Ой мала мати одного сина”.1
У творi йдетьсяпро участь галицько-буковинських ли­ца­рiв у III-ому Хрестовому походi. Нагадаємо деякi полi­тич­нi та вiйськовi об­ставини цiєї подiї. У другiй половинi ХII ст. у Єгиптi утво­ри­лася могутня мусульманська держава на чолi з султаном Салах Ед-Дином (1171–1193 рр.), яка пiдкорила Сирiю та Месопотамiю. Талановитий полково­дець Саладин завдав поразки хрестоносцям бiля Тиверiадсь­кого озера, а в 1187 р. захопив Iєру­салим. Звiльнення Свя­то­го мiста вiд му­сульман стало про­вiд­ним мотивом III-го Хрестового  по­хо­ду (1189–1192 рр.), що за складом учасни­кiв був найгран­дiоз­нiшим. У похiд виру­ши­ли нiмецькi лицарi пiд проводом Фрiд­рiха I Барбароси, французькi – на чолi з Фiлiпом II Ав­гус­том, а також англiйцi, очолюванi Рiчардом I Левине Сер­це. До цього вiйська при­єд­на­ли­­ся i загони лицарiв iнших хрис­ти­янських країн. З самого початку походу нiмцiв спiткала невдача: у 1190 р. пiд час пере­прави через  гiрську рiчку утопився Фрiдрiх Барбароса. Взагалi результати кампанiї були мiзерними. Не ос­тан­ню роль у цьому вiдiграла тривала во­рож­неча мiж французь­ким та англiйським монархами. Спро­ба повернути Iєрусалим не вда­лася і Рiчардовi I Левине Серце. Була досягнута лише  до­мовленiсть з Сала­ди­ном про дозвiл в’їзду до Iєрусалиму прочанам та купцям на про­тязi наступних трьох рокiв. Драматичним i три­валим було й по­вер­нен­ня короля Рiчарда до Англiї. По дорозi до­дому вiн потрапив у полон до iмператора Генрiха VI i отримав волю лише через пiвтора року за величезний викуп. Нагадаємо, що повернення Рiчарда Левине Серце цiкаво описане Валь­те­ром  Скоттом у романi “Айвенго”.
    Поверталися з цього походу також i галицько-бу­ко­вин­сь­кi ли­царi. Iхня участь у цiй вiйнi пояснюється ще й тим, що саме у 1188–1190 рр. мiж Нiмеччиною i Галичиною  склалися дуже доб­рi стосунки. Адже саме згаданий Фрiдрiх Барбароса у 1188 роцi до­по­мiг Володимиру Ярославовичу Галицькому повернути бать­кiв­сь­кий престол.
    Перейдемо ж безпосередньо до тексту твору i подамо його змiст у виглядi своєрiдного лiбретто.
І. Можновладна господиня-удова вiдправляє свого єдиного си­на у Хрестовий похiд. Але мати побоюється, аби її син не став одним з європейських лицарiв-волоцюг, постiйних шука­чiв при­год. Вона наказує синовi неодмiнно повернутися через рiк-другий додому.
II. Минуло два роки, але сина немає. Лише на третiй рiк (1188 –1192рр.) син повернувся, але не сам. Вiн привiз iз со­бою дiв­чи­ну-мусульманку чи iудейку, в яку палко закохався десь на Близь­кому Сходi  i має намiр одружитися з нею. Усвi­дом­люючи усi на­слiд­ки такого незвичного для їхнього можновладного оточення шлюбу, господиня шукає спосiб убе­рег­ти сина i позбутися неба­жа­ної невiстки. Вона готує от­руту... Але жертвою стають обоє – i син, i його кохана.
III. Сина господинi ховають у родовий склеп “перед вiкнами” у храмi, а його наречену, як людину iншого вiросповiдання, – за брамою християнського цвинтаря. Удова залишається са­мот­ньою, без нащадка, без майбутнього. Її рiд припинився у цьому земному свiтi. Але немає для неї i життя небесного, бо вона “вийшла з но­вої хати”, хати Нового заповiту, побудова­ної Iсусом Христом, i стала вбивцею:”Ой Боже, Боже, що-м наробила? Як ся любили, я розлучила.”
    Ключем для визначення соцiального та можливого етнiч­ного по­ходження персонажiв є вiдомостi про особливостi їх­нього по­хо­вання. Зрозумiло, що у фразi “ховала перед вiк­нами” (ряд.19) йдеться не про вiкна оселi. Для поховання iснують певнi ви­зна­ченi мiсця, але згадка про вiкна не випад­кова. Звичайно, йдеться про вiкна храму. I навiть якщо похо­вання вiдбулося не в сере­ди­нi, а зовнi храму, все одно це вказує на шляхетне походження героя. Так само i поховання невiстки за огорожею цвинтаря, “за ворiтцями” (ряд.20) мало певнi пiдстави. Вона не була само­­губ­ицею. То тiльки iнше  вiросповiдання могло бути достатньою причиною для похо­вання за межами християнського кладовища.
        Подамо оригiнальний текст твору:
                               Ой мала мати одного сина,
                                Та й того дала до Русалима.
                                як йго давала, наповiдала:
                             –Ой iди, синку, та й не вбавляйся.
                    5     Ой iди, синку, та й не вбавляйся
                               За рочок, за два назад вертайся.
                               Минає рочок, не йде синочок.
                               Минає другий, не йде син любий.
                               На третiй рочок йде синочок,
                   10       А з ним укупi йде невiсточка.
                              Ой мати сином врадувалася,
                              На невiсточку завiрилася.
                              Синовi дала меду та й вина,
                              А невiсточцi – тяжку трутизну.
                  15      Син вина не пив, пiд коня вилив,
                             А трутизною ся передiлив.
                             ­–Ой знала-сь, мати, нас чарувати,
                             То знай же, мати, як нас ховати.
                             Сина ховала пiд вiкнами,
                   20      А невiсточку – за ворiтцями.
                             Ой вишла мати з нової  хати,
                             Та й стала мати ручки ламати:
                             ­–Ой Боже, Боже, що-м наробила?
                             Який свiт красний, я засмутила.
              25     –Ой Боже, Боже, що-м наробила?
                                Як ся любили, я розлучила.
    Отже, з порiвняння тексту та тлумачного його переказу зро­зу­мi­ло, що осмислення твору сучасним читачем потребує аналiтич­ної працi. Але ясно, що автор створював пiсню не для дослiд­никiв-текстологiв, а для певного кола своїх сучасникiв. Тiль­ки цим можна пояснити поєднання докумен­таль­ної точностi висвiт­лен­ня iсторичних подiй з лiченими часопросторовими, релi­гiй­­ни­ми та соцiальними ознаками подiй у текстi. Тобто пiсню-драму написано невдовзi пiсля  закiн­чення III-го Хрестового походу, десь у 1193–1194 рр. Така наближенiсть у часi цiлком вiдповiдає нашим вiдомостям  про традицiї давньоруського лiтературного процесу.
    Думка  про давньоруське походження твору пiд­тверд­жу­єть­ся i деякими граматичними та лексичними ознаками, якi не можна по­яснити лише дiалектизмами. У творi три рази застосованi форми давньоруського перфекту, хоча й у скоро­ченому виглядi: “Ой зна­лась ...нас чарувати...” (ряд.17) замiсть: “Ой знала єси ...нас ча­­рувати...”, “Боже, що-м на­ро­била?” (ряд. 23,25) замiсть: “Боже, що есмь наробила?” Дуже цiкавою є вживана форма зай­мен­ника “йго” замiсть “його” (ряд.3). Можливо, не слiд поспi­ша­ти з поясненням цього яви­ща дiа­лек­тизмом, поетичним чи роз­мов­ним скороченням тощо. Згiдно  усталеної думки, уже най­дав­нiшi схiднослов’янськi i старо­слов’янськi пам’ятки  не фiксують старовинних форм називного вiдмiнка “и”,”i-є”,”i-а”. Старi фор­ми знахiдного  вiдмiнка предметно-особового займенника послiдовно зустрi­чаються в староруських пам’ятках. Десь з ХII ст. старi фор­ми знахiдного вiдмiнка  починають замiнюватися но­вими фор­мами, що збiгаються з формами родового.2 Але, мабуть, є сенс повер­ну­ти­ся до питання iс­то­рiї давньоруських займенникiв. Адже, за на­шими спостережен­ня­ми, цi форми збереглися у рядi давньо­руських пам’я­ток домонгольської доби. Додамо, що їхне хибне прочитання як спо­луч­ника “и” (i) або як закiнчень слiв у множинi  приз­ве­ло до ба­га­тьох текстологiчних курйозiв. Бiльше того, наяв­нiсть цих дав­нiх форм предметно-особових займенникiв є однiєю з лек­сич­них ознак галицько-бу­ко­винсь­ко­го поход­жен­ня пам’яток. Саме такий пiдхiд дозволив успiшно розв’я­зати деякi текстологiчнi “вуз­ли” у таких творах, як “Слово о полку Iгоревiм” i “Слово про загибель Руської землi” та дiйти ясного прочитання без будь-яких виправлень.
    Особливо слiд вiдзначити витонченiсть i рiзноманiтнiсть по­етич­­них засобiв у пiснi. Виразнiсть алiтерацiй i асонансiв створює немовби паралельний мелодiйний твiр, поданий у пов­то­рi звукiв (ряд. 1-3,11,14,16,22,23,25,26). У заключнiй частинi тво­­ру асонанти переходять просто у прихо­ва­нi за лексемами ви­гу­ки страждання: “О-о-о! А-а-а! Я-я-я!” Автор майстерно засто­совує поетичнi повтори деяких фраз. Цi­кавi й рiзноманiтнi як ритмiка твору, так i засоби риму­вання. Дiєслiвна рима є, мабуть, вiдбит­ком певного опра­цю­ван­ня пiснi у ХVI–XVII ст. Але якщо твiр i було дещо опрацьовано, то, безумовно, зроблено це видатним май­ст­ром, бо при цьому були повнiстю збереженi i змiст, i побудо­ва твору.
    Отже, текстологiчна розвiдка дає пiдстави для визначення пiснi як твору галицько-буковинської лiтературної школи кiнця ХII ст. (1193–1194 рр.?). Саме на таке походження вказують при­най­мнi три провiднi ознаки, притаманнi саме цiй школi: (1) доку­мен­тальна точнiсть вiдомостей, (2) поданих з дуже значною щi­ль­нiс­тю iнформацiї (3) у поєднаннi з висо­ким художнiм рiвнем твору. З огляду на пiдсумки тексто­ло­гiчних дослiджень таких пам’яток, як  “Слово о плъку Иго­рeв”, “Слово о погибели рускыя земли” i “Моление Даниила Заточника” можна думати, що автор пiснi належав до твор­чого лiтературного кола князя Володимира Ярославовича Галицького.

“Зажурилися гори й долини.Жи!”3
            Зажурилися гори й долини. Жи!
                    Що не зродили жита-пшеницi. Жи!
                                 Але зродили зелене вино. Жи!
                                Зелене вино вгору ся вило. Жи!
                     5    Вгору ся вило, рясно зацвило. Жи!
                                 Рясно зацвило, сивно вродило. Жи!
                                 Хто ж його стерiг? Гречная панна. Жи!
                                 Гречная панна, дiвка Марiйка. Жи!
                                 Як його стерегла – шиттячко шила. Жи!
                 10      Шиттячко шила, твердо заснула. Жи!
                                 Ой надлетiли три райськi пташки. Жи!
                                 Ой як летiли, крильми дзвенiли. Жи!
                                 Вона на той раз пробудилася. Жи!
                                 Ой гиля-гиля, три райськi пташки! Жи!
                15      Зелене вино не спивайте ми. Жи!
                                 Бо менi вина багато треба. Жи!
                                 Бо я в недiлю гостей сподiваюсь. Жи!
                                 Ой гостей, гостей, свого милого. Жи!
                                 Свого милого, ще й не самого. Жи!
                20      Ще й не самого, ще й бояр його. Жи!
                                 Його бояри всi в однiй барвi. Жи!
                                 Сам пан молодий йа в срiблi ходить. Жи!
                                 Йа в срiблi ходить, коника водить. Жи!
                                 Ой за цим словом, будь вашим здоров. Жи!
                 25       Та бувай здорова, гречная панно. Жи!
                                 Гречная панно, дiвко Марiйко. Жи!
Ця пiсня галицько-буковинської лiтературної школи продов­жує тему повернення князя Володимира Ярославовича на бать­кiвсь­­кий престол у 1189 р. (Див.: Текстологiчна роз­вiдка буко­винсь­кої iсторичної пiснi “Ой тури, тури, буйнiї звiрi”). Для усвiдомлення того, в який спосiб пам’ятка була збережена на протязi 800 рокiв, слiд звернути увагу на те, що вона подається пiд рубрикою – КО­ЛЯДКИ, хоча й не має жодної рiздвяної або новорiчної ознаки. Проте нiякої помилки тут немає, бо пiсля татаро-монгольської навали галичани i буковинцi вдалися до простого i генiального спо­собу  збе­ре­ження своїх духовних надбань – мiсцем їх збере­жен­ня стала народна пам’ять. Дiди i батьки навчали дiтей заучувати на пам’ять видатнi лiте­ра­­турнi твори “буква у букву, рядок у рядок”. Пiд час коля­ду­вань i щедрувань цi твори багато­разово повторювалися. Дорослi ревно слiдкували за тим, щоб нi­чого не було переплутано i заохочували вдалi i точнi виконання. Отже, суспiльна духовна скарб­ниця знаходилася пiд постiйним суворим громадсь­ким наглядом. Пiдсумком цiєї працi стало те, що маємо: через 800 рокiв читаємо українську лiте­ра­туру дав­ньо­руської доби, що дiйшла до нас у такому чудо­вому станi. Немов повертається з глибин вiкiв той славний бiло­кам’яний i зо­лотоглавий град Кiтеж, що став незримим i поринув у кришта­лево прозорi води озера Свiтлояру пiд час татаро-монгольської навали, щоб знову стати видимим у кращi часи.
    Звичайно, i цей спосiб збереження пам’яток не був абсо­лют­ним. Бiльше того, це копiювання набувало деколи  курйо­зних рис. Наприклад, здивування сучасного читача може ви­кли­кати лiтеро­сполучення “Жи!”, яким закiнчується кожен рядок пiснi. Проте це “Жи!” не є випадковим. У такий спосiб позначено мiсце гри музичного iнструмента. На вiдмiну вiд сучасного ви­ко­нання вiршiв, коли людинi пропонується од­ра­зу на слух сприйняти до­сить складнi тексти, нашi пращури ретельно турбувалися про те, щоб за допомогою музичних пауз, повторiв фраз у виглядi лан­цю­га i, головне, логiки побудови тексту слухач мiг правильно зрозуміти зміст твору. Але невблаганний час руйнує навiть таку не­пе­ревершену систему захисту пам’яток. Посту­по­во змiст твору ставав не зовсiм ясним його носiям. Так у пiс­нi з’явилися два зменшу­вальнi суфiкси -к- (“дiвка Марiйка” замiсть “Дiва Марiя”),  якi ледь не знівельовали смисл усього тексту, перетворюючи його у якусь чи не весiльну пiсню.
    Проте сюжет твору стає зрозумілим через порiвняння з пiснею “Ой тури...”. Обидвi пам’ятки подiбнi за темою i композицiєю, але на­­яв­нi й суттєвi розбiжностi, що обумовленi розвитком подiй у ча­сi i просторi. Якщо у згаданiй пiснi поза текстом  залишилися обставини, якi уможливили повернення  князя  Володимира i змi­щення з галицького престолу угорського коро­левича Андрiя, то тут причини чiтко визначенi: неврожай i соцiальна депресiя (“За­жу­ри­ли­ся гори й долини... Що не зродили жита-пшеницi”, Пiс­ня, ряд.1-2). Зауважимо, що князь Володимир повернувся у Га­лич на Спасiв день (по­чаток серпня), коли перспектива зимових злиднiв внаслiдок неврожаю вже чiтко окреслилась. Через худож­нiй образ рослини подається i зовсiм iнший психологiчний стан героя. Якщо ранiше його порiвнювали з “гай-калиною, що сiм рiк не цвила”, то тут вiн – “зелене вино... вгору ся вило, рясно за­цви­ло... сивно вродило” (Пiсня, ряд.3-6). В обох творах вiд­зна­че­но виключну захисну роль Богородицi. Нагадаємо, що культ Божої Матерi мав особливе значення для династiї Рос­ти­сла­во­ви­чiв, останнiм представником якої був князь Воло­ди­мир. Адже по­будований Ярославом Осмомислом митро­по­личий собор Успiн­ня Богородицi був головним у Галичi i своєю красою, величчю мiг сперечатися iз Софiєю Києвсь­кою (с.Крилос Галицького району Iвано-Франкiвської обл.).
                                                               ...Из-за горы
                                       И нынче видит пешеход
                                       Столбы обрушенных ворот,
                                       И башни, и церковный свод;
                                       Но не курится уж под ним
                                       Кадильниц благовонный дым,
                                       Не слышно пенье в поздний час
                                       Молящих иноков за нас.
                                       Теперь один старик седой,
                                       Развалин страж полуживой,
                                       Людьми и смертию забыт,
                                       Сметает пыль с могильных плит,
                                       Которых надпись говорит
                                       О славе прошлой...
                                                     М.Ю.Лермонтов “Мцыри”
    Цiкавою художньою знахiдкою є перехiд вiд Богородицi i її покрову до образу земної жiнки, що засинає над своїм  шит­тям (Пiсня, ряд.9–10). Далi по тексту сон Дiви Марiї переривають “три райськi пташки”. Це янголи, у яких пере­втi­ли­лися душi по­мерлих, дорогих для князя, людей. Вiро­гiдно, йдеться про його пер­шу дружину Болеславу, дочку ве­ли­кого князя київ­сь­кого Свя­тослава Всеволодовича; його ма­тiр Ольгу Юрiївну, яка померла у 1182 р.; i, можливо, про другу його жiнку, iм’я якої невiдоме. Останнiй раз вона зга­дує­ться у лiто­пи­сі під 1188р. Вимога бояр до Володимира покинути цю неро­до­виту “попадю” з двома синами i була провiдною при його змiщеннi з батькiвського престолу. По­став­лений перед вибором: трон або кохана дружина з дiть­ми, князь Володимир, як справж­нiй лицар, без вагань вибрав родину. Подальша їх доля не­вiдома. Але з лiтописiв знаємо, що князь Во­лодимир, один з самих знатних за походженням людей Європи, якому у 1188 р. було лише 38 рокiв, бiльше  одруженим не був i помер у 1198 роцi, не за­ли­шив­ши дiтей-спад­коємцiв. На ньому династiя Рости­славовичiв при­пинилася.
    Пiдставою для такого тлумачення символiчного образу “трьох рай­сь­ких пташкок” є текст iншої буковинської  пiснi “Ой летiла пава...”4, що була написана на смерть князя Володимира:
                                 ...Прилетiли д’нему
             10       Три пташки райськiї...
             17       Та, що на серденьку,
                                 То мати рiдненька,
                    Та, що кiнець голiв,
             20       Рiдненька сестричка,
                                 Йа та, що у нiжок,
                                 То рiдна дружина...
    Спiлкування Богородицi з янголами ще раз вказує на те, що словосполучення “дiвка Марiйка” замiсть “Дiва Марiя” з’яви­лося значно пiзнiше внаслiдок деякої втрати ясного ос­мислення твору. Але це було чи не єдиним нововведенням за 800 рокiв.
    Далi йдеться про приготування до зустрiчi князя, який має при­бути у супроводi вiрних йому бояр (Пiсня, ряд. 14–23). I тут подається цiла низка дуже важливих для осмислення характеру по­дiй ознак. Так, повiдомляється, що “його бояри всi в однiй бар­вi” (Пiсня, ряд. 21). Мова, звичайно, не про колiр строю, унi­фi­кацiї якого у тi часи ще не було. Йдеться про геральдичний колiр династiї Ростиславовичiв. Тобто автор свiдчить, що князь Воло­ди­мир має чимало бояр – при­хиль­ни­кiв у Галичi, i це запорука його утвердження на престолi.
      Важливою є i згадка про те, що “Сам пан молодий ... йа  в срiб­лi ходить, коника водить (Пiсня, ряд. 22-23). Порiв­няй­мо цi рядки з пiснею “Ой тури...”,  де  йдеться про зо­ло­то (ряд.5-8), а також з вiдомим фрагментом “Слова о пол­ку Iгоревiм”: “Галичкы Осмомысль Ярославе высоко сди­ши на  своемъ златокованнмъ стол”. Чим же обумовлений  цей перехiд вiд золота до срiбла? З ог­ляду на вiдповiднi по­вi­дом­лення лiтописiв, цю символiчну оз­на­ку можна осмис­ли­ти як перехiд вiд повного суверенiтету до пев­ної васальної залеж­ностi, можливо, навiть i чисто формальної. Бо “вiдбувся обмiн дипломатичними по­слан­нями мiж Володимиром, який прохав пiдтримки, та його вуйком Всеволодом Юрiйовичем  [Володимиро–Суздальським, Ве­лике гнiздо – П.М.]. Будучи уже могутньою особою, iз  сильними зв’язками, Всеволод зумiв при­вес­ти до хреста не лише всiх русь­ких князiв, але й угорського ко­роля Белу III, що було спра­вою  непростою, i Казимира II, ве­ликого князя польського. Воло­ди­мир домiгся миру своєї землi”5.  З огляду на цей формаль­ний васалiтет стає зрозумiлим i словосполучення “коника во­дить”. Йдеться не про коня князя Во­лодимира – для цiєї функ­цiї iс­ну­вали певнi службовi особи. Мова про те, що князь Володимир символiчно “водить коника” сво­го формаль­ного сузерена Все­волода Велике гнiздо, пiд за­хис­том якого знаходиться Галицьке князiвство. Отже, за допо­мо­гою кiлькох лiтературних формул автор повiдомляє про суттєвi полiтичнi змiни, що вiдбулися у Галичi.
    Щодо поетичної майстерностi автора, то тут привертає увагу багата палiтра прийомiв. Перш за все – це струнка композицiйна основа, яка щiльно доповнена рiзноманiтними символiчними обра­зами теологiчного, геральдичного, рослин­ного та побутового змiс­ту. Мелодiйна побудова не об­межує­ть­ся ритмiкою та ланцюговим характером повторiв фраз; суттєвим її компонентом є цiкавi алi­терацiї та асонанси: (“в”): “...вино вгору ся вило... зацвило, сивно вродило”. (ряд. 4-6);  (“л”): “Ой як летiли, крильми дзвенiли”. (ряд. 12); (“о” i “г”):  “Ой гостей, гостей, свого милого... Свого милого, ще й не са­мо­го” (ряд. 18-19). Отже маємо ще один дав­ньо­руський лiтературний шедевр кiнця ХII ст., збережений у народнiй пам’ятi буковинцiв.
                            продовження тут

Примiтки
1. Пiснi Буковини. – К., 1990. – C.272. Запис Якiвчука А.Ф. вiд Смо­лякМарiї Василiвни (1888 р.н.) з с.Онут Заставнiвського району (1960 р.).
    2. Див.: Бев­зен­ко С.П. Iсторична морфологiя української мови. – Ужгород, 1960. – C.156,160.
    3. Пiснi Буковини. – C.36-37. Запис Якiвчука А.Ф. вiд Халатурника В.С. (1922 р.н.), Пiтика I.М.(1928 р.н.), Вака­люка В.М. (1942 р.н.), Попiля I.Ю.(1939р.н.), Дейнеги М.Ю. (1930 р.н.) з с.Брiдок Заставнiвського району (1970 р.).
    4. Пiснi Буковини. – C.280-281.
    5. Махновець Л.Є. Про автора “Слова о пол­ку Iгоревiм”. – К., 1989. – C.236.
 
Резюме
Текстологическое изучение четырёх буковинских песен позво­лило установить их не фольклорное, а авторское происхождение. Все они относятся к галицко-буковинской литературной школе XII–XIII ст., известной по таким шедеврам, как “Слово о полку Игореве”, “Моление Даниила Заточника”, “Слово о погибели Русской земли” и другим. В песнях отражены исторические события, связанные с эпохой правления князя Владимира Ярославовича Галицкого (1187–1198 годы), по-нашему убеж­дению, одного из авторов “Слова о полку Игореве”.
Summary
Тhe textological investigation of four Bukovynian songs allowed to state their not folklore but author’s origin. All of them belong to the Halych-Bukovynian literary school of  the  XIIth – XIIIth centuries, famous for such master pieces as “Slovo o polku Igoreve”, “Моlenie Danyila Zatochnyka”, “Slovo o pogibeli Russkya zemli” and others. Is these songs the historical events, connected with the epoch of prince Vladimir Yaroslavovych Halytsky’s rule (1187-1198 ), who was one of the authors of “Slovo o polku Igoreve”. (Переклад Чуйко У.Д.)
Максимов Павло Олександрович – [11.VІІІ.1946, Чернівці – 26.ІV.1997, Івано-Франківськ]. Закінчив Саратовський медичний інститут. Відомий чис­ле­нними публі­ка­ція­ми з кирило-мефо­діївсь­кої тематики, епі­гра­фі­ки, а також тексто­ло­гічними розвід­ками пам’яток галицько-буковинської літе­­ратурної школи ХІІ–ХІІІ ст.  Служив військовим лікарем. Два роки був начальником інфекційного відділення Кабульського шпиталю (Афганістан). У 1986—1992 роках працював начальником медичної служби аварійно-рятувального загону Чорнобильської АЕС.

Comments

( 6 comments — Leave a comment )
dwarf coitus
Mar. 10th, 2016 11:22 am (UTC)
Галицкое государство. Офигеть. Центр европейской культуры. Офигеть
tretyak_igor
Mar. 10th, 2016 11:37 am (UTC)
А в то время на месте Московии были только болота да дикие племена.
dwarf coitus
Mar. 10th, 2016 11:45 am (UTC)
мне знание этого факта не мешает удивляться. Меряться херами оставим попуасам. СоПИ я читаю не в переводе, с Заточником тоже знаком, а вот именно о галицко-буковинских источниках не слыхал.
tretyak_igor
Mar. 10th, 2016 11:52 am (UTC)
добре, наверное, вы не совсем ясно сформулировали мысль да и пафосно-умные не по годам кумарят своим снобизмом. Я потихоньку буду еще выкладывать статьи Максимова, из того шо напечетано. .
dwarf coitus
Mar. 10th, 2016 12:22 pm (UTC)
я к тому, что лучше если б это были не переводы на украинский язык, а в оригинале. Всё верно, Слово написано тоже в 12 веке и, скорее всего, где-то в тех же местах в Чернигове или ещё где-то. А тогда отличался именно Новгородский диалект сильнее, чем, скажем, Киевский и Черниговский от Рязанского и Суздальского.
Если текст и вправду древний - это ведь редкие крупицы нашей общей истории.
( 6 comments — Leave a comment )

Profile

tretyak_igor
подорожі позбавляють від ілюзій
Website

Latest Month

June 2018
S M T W T F S
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Tags

Page Summary

Powered by LiveJournal.com
Designed by yoksel